Cómo comienzan las guerras. 7 principales conflictos militares del presente

En el mundo, que, para el 24 de febrero de 2022, la mayoría de los ucranianos y los europeos parecían pacíficos y amigables (aunque un número considerable de ucranianos entendía la falacia de esta tesis en 2014), hay muchos conflictos. Están en diferentes grados de actividad. Algunos están en la fase caliente, otros ardenan lentamente, sin atraer la atención innecesaria de los habitantes.

Sin embargo, en todas estas guerras, las personas que ciertamente las buscan lo antes posible son asesinadas y sufren. El enfoque reunió siete conflictos tópicos, cada uno de los cuales es único a su manera, y juntos forman la imagen mundial de la guerra y la paz.

Desafortunadamente, hay muchas más guerras en el mundo, pero los ejemplos seleccionados son originalmente diferentes, y al mismo tiempo tienen mucho en común (algunos de ellos están interconectados), y todos juntos afectan la política global y afectan la arquitectura de seguridad mundial . Los kurdos son las personas más grandes del mundo sin su propio estado (en lo sucesivo, seguido de sikh, romaní, uigur, catalán).

Viven de manera compacta en Turquía, Irán, Irak y Siria y llaman a estas tierras Kurdistán. Hay alrededor de 40 millones de kurdos en el mundo, más de tres cuartos de ellos viven en Kurdistán. El estado con este nombre se formaría hace más de cien años de acuerdo con los resultados del Tratado de Paz de Sevre (1920). La Entente impuso al Imperio Otomano, pero la resistencia decisiva de los turcos de los turcos Mustafa Kemal Ataturk condujo a la firma de un nuevo acuerdo en Lausana en 1923.

Ya no prevé que ningún estado kurdo. En el recién creado en el Imperio Otomano, incluso la palabra "kurdo" fue prohibida. Representantes de este grupo étnico hasta principios del siglo XXI. llamado "Montaña Turcas". Cualquier manifestación de su cultura e incluso escritura fue estrictamente prohibida. Por lo tanto, ya en 2007, el alcalde de Dmitbakir Abdulla Demirbas fue retirado de la oficina para una llamada para imprimir información pública abierta en kurdo.

Sin embargo, los kurdos no renunciaron a su lucha por la estadidad. En 1984, la situación en la región se convirtió en un conflicto caliente. La fuerza política más radical de los kurdos, el Partido de los Trabajadores del Kurdistán (RPC, fundada en 1978), comenzó la lucha armada por la independencia. En respuesta, las autoridades turcas declararon la ley marcial en la región y enviaron destacamentos punitivos allí.

Hasta 1995, unos 15,000 kurdos fueron asesinados con los enfrentamientos militares de tropas gubernamentales con los rebeldes. Durante las siguientes décadas, otros 25,000 fueron asesinados. En las décadas de 1980 y 1990, hasta 200,000 militares del ejército turco y unos 5-10 mil combatientes de formaciones kurdas participaron en el conflicto. En 1999, fue arrestado (capturado por kurdos) líder del RPC Abdulus Odzhala.

Fue sentenciado por primera vez a muerte, pero luego se suavizó la sentencia, lo que abrió el camino hacia las negociaciones. El ablandamiento de las autoridades turcas en el tema kurdo estaba condicionado por el progreso en las negociaciones con la UE sobre la membresía turca en la organización. Y en Bruselas, no hay operaciones militares contra las minorías nacionales, así como su discriminación está prohibida.

Por lo tanto, nadie se habría negociado con un país donde las personas están encarceladas por cualquier inscripción en su idioma nativo. Rezhep Erdogan, quien dirigió el partido de justicia y desarrollo y se convirtió en el primer ministro a principios de siglo, incluso comenzó a centrarse en el electorado kurdo, que parecía bastante extravagante en ese momento.

Sin embargo, la situación ha cambiado drásticamente después del deterioro de las relaciones con la UE en el medio de la "décima" y el golpe de estado de 2016. Luego, las autoridades turcas suspendieron las negociaciones de membresía con la Comisión Europea. En consecuencia, se redujeron cualquier concesión de Kurdam. Sus líderes fueron arrojados a prisión, el RPC fue nuevamente declarado terroristas y todos los que los apoyan: patrocinadores de terrorismo.

Las tropas turcas comenzaron a golpear en posiciones kurdas en Irak y Siria (donde los destacamentos armados kurdos ayudan a los Estados Unidos a luchar contra los islamistas radicales, lo que agrega calor a esto y así que sacudiendo la caldera del Medio Oriente). Además, el tema del apoyo a los kurdos casi ralentizó la introducción de Finlandia y Suecia a la OTAN, pero aquí Ankara, inesperadamente para todos, hizo concesiones.

Pero en otros aspectos de la política kurda, el gobierno de Erdogan ocupa la posición más irreconciliable. Niega categóricamente la estadidad tanto Kurdam, que vive en Turquía (alrededor de 20 millones de personas) como el kurdam sirio (aproximadamente 3 millones de personas). Las operaciones militares turcas ahora están llevando a cabo operaciones contra el RPC fuera del país.

Por lo tanto, en Irak, se ha llevado a cabo una operación militar desde abril, al contrario de la voluntad de la Bagdad oficial. Ankara afirma que ataca exclusivamente a las posiciones del Partido de Trabajo de Kurdistán (es decir, los kurdos turcos "), y al mismo tiempo las autoridades de Iraq acusan a los turcos de la muerte de civiles. El ejército turco también sufrió, por lo que el 12 de septiembre, el Ministerio de Defensa turco declaró la muerte de cuatro de sus militares.

Dado el número y la determinación de los kurdos, por un lado, y la ininterrumpida de las autoridades turcas, por el otro, no hay resolución de conflicto en el futuro cercano. Como resultado del colapso del Imperio Otomano, que perdió la Primera Guerra Mundial, el territorio de la moderna República Árabe Siria fue transferido a la gestión del victorioso-africano del país. En 1930, se proclamó el estado sirio.

De hecho, estos territorios fueron colonizados, y el estado con la capital en Damasco recibió independencia real después de la Segunda Guerra Mundial. Aunque heredó su nombre de la poderosa monarquía del Medio Oriente del mundo antiguo, los nombres geográficos permanecieron de esa Siria por más de 2 mil años de historia. De hecho, las líneas que no reflejaban la verdadera civilización étnica y la religiosa (que es especialmente importante) se dibujaron en el mapa.

Aunque el 90% de la población de Siria son árabes, la división cultural es más multifacética. Entre ellos se encuentran el 73% de los musulmanes sunitas, el 10% son cristianos y alrededor del 16% de Alaviti (secta chiíta) a la que pertenece la dinastía gobernante. El resto, casi el 10%, son kurdos, armenios y otros grupos étnicos.

El padre del actual presidente de Siria Hafz Assad, quien aprovechó el poder en 1970, trató de conciliar todo este conglomerado con la naturaleza secular del estado y la cruel represión. Por lo tanto, durante la supresión del levantamiento de la organización radical islamista (dirección sunita) "hermanos musulmanes" en Ham en 1982, unas 25,000 personas fueron asesinadas. Sin embargo, el estancamiento político en el que el país se encontró con el siglo XXI.

Después de la regla de treinta años de Assad Sr. y la transferencia de poder a su hijo solo exacerbaron las contradicciones existentes. La transferencia de poder de padre a hijo testificó a su carácter prácticamente dinástico. En un país donde se mencionó anteriormente, la mayoría de la población es la concentración de todo el poder en la dinastía Alawit exacerbó significativamente la confrontación en el suelo etnocreligioso. Siria no agregó optimismo a Siria.

Los tiempos del panararabismo en el que se celebró el régimen de Hafz Assad. El Medio Oriente del siglo XXI se reunió en el contexto de la creciente influencia de las monarquías del Golfo, para lo cual la confrontación entre el Irán chiíta era más relevante que el conflicto israelí-palestino. Y con el tiempo, esta tendencia solo aumentó. La junta del joven Assad solo exacerbó la situación. Trató de reformar y transformar el "socialismo árabe" en una economía de mercado.

Bashar Assad eliminó los monopolios estatales existentes, pero la privatización fue opaca. El operador del Medio Oriente de Zakhari Luba señala que la mayoría de los recursos estatales anteriores se han centrado en las manos cercanas a la parte superior gobernante. Además, en 2006-2010, Siria también sobrevivió a la sequía sin precedentes, lo que afectó significativamente la situación económica del bienestar de la población.

Este estado de cosas, junto con problemas sociales, se parecía a un barril de polvo, que solo está esperando su chispa. La chispa estalló en 2011, cuando la ola de protesta de la Primavera Árabe llegó a Siria. Varios adolescentes en la ciudad de Deraa escribieron un eslogan antigubernamental en el muro. La policía los arrestó y les torturó que estaba indignada por los familiares y conocidos de los niños que salieron a la manifestación.

Su aceleración fue indignada por los manifestantes ya familiares, lo que causó un efecto similar a la avalancha. Al final, todo fue para enfrentamientos armados con las fuerzas gubernamentales y la captura de los rebeldes bajo el control de asentamientos enteros, que difundieron las ideas del Islam radical. Entre ellos está al-Qaeda, que formó el grupo Jabgat An-Nugasra y el Estado Islámico de Irak, que anteriormente se separó de Al-Qaeda.

Al mismo tiempo, Estados Unidos, la Unión Europea y algunos estados árabes reconocieron al gobierno sirio en el exilio y lo ayudaron a formar su propio ejército a partir de los manifestantes y desertores más activos por las fuerzas gubernamentales. Los kurdos sirios son una gran corriente separada del movimiento de oposición de Bashar al -assad. Numerosos grupos más pequeños también se opusieron a las autoridades sirias.

Ya en los primeros meses del conflicto, todas las ciudades cruzaron los insurgentes, el más grande de los cuales fue la ciudad de Alepo. En respuesta, el régimen de Assad comenzó a usar armas químicas contra los insurgentes, en particular en el territorio de grandes ciudades, donde los civiles lo sufrieron. En 2013, Estados Unidos estaba listo para usar la fuerza contra las autoridades sirias, pero fueron abandonados por la Federación de Rusia, que en dos años introdujo tropas en Siria.

En ese momento, el régimen de Assad estaba en dificultad, y su caída parecía bastante real. Sin embargo, la fuerza más poderosa entre las fuerzas rebeldes dispares desde 2014 ya ha sido IDIL, que controlaba los territorios del este de Siria y el Occidental Irak. Era la amenaza de llegada al poder que fue utilizado por los islamistas muy radicales y crueles de la Federación Rusa como una ocasión para la introducción de tropas.

Con la ayuda de la aviación rusa y el poder iraní hasta 2018, las fuerzas gubernamentales han podido restaurar el control de la mayor parte del país. Sin embargo, en el noreste, se formó una nueva fuerza en la lucha contra el ISIL: los destacamentos de la autodefensa kurda kurda de Peshmerg, con el apoyo de los Estados Unidos, pero prefiere destruir a Turquía. Este último finalmente introdujo sus tropas para crear una zona de amortiguación entre kurdos y fronteras turcas.

En la primavera de 2022, el presidente turco, Recep Erdogan, declaró su intención de expandir los límites del territorio controlado, justificándolo por la persecución de los combatientes del Partido de los Trabajadores Kurdistán. Sin embargo, esto sucederá en los territorios controlados por Pashmer. El 17 de agosto, comenzó el bombardeo de los territorios determinados por las autoridades turcas.

Después de eso, comenzaron a difundir rumores de que Erdogan ha comenzado a renovar con Bashar Assad, pero el Ankara oficial ahora los está refutando. Nadie puede decir cuánta guerra contra todo en Siria. En las tierras de este estado de Medio Oriente, muchos grandes jugadores han cobrado vida. Y esto puede retrasar un conflicto que dura más de diez años, durante mucho tiempo. No hay estabilidad en el vecino Irak con Siria. Desde finales de los 70 del siglo XX.

Allí usurpó el poder de Saddam Hussein. En 1980-1988 libró la guerra con el enemigo principal de los Estados Unidos en la región-Irán. Después del final de la guerra, Saddam decidió anexar Kuwait, lo que causó rabia a los antiguos amigos extranjeros, como resultado de los cuales Estados Unidos con aliados derrotó a las tropas de un dictador descuidado dentro del marco de la ONU No. 678, que permitió a los Kuwait Estados para aplicar todos los medios para terminar el conflicto.

Ya en la primavera de 1991, se adoptó la Resolución No. 687, lo que regulaba más relaciones con Irak Sanciones se impusieron contra el estado hasta que abandonó por completo las armas de destrucción masiva y detuvo la represión contra su propia gente (en la década de 1980, los asentamientos kurdos fueron sometidos al lado del régimen en la década de 1980. En el norte del país). Esto prevó la cooperación con la ONU bajo el control de este arsenal.

El párrafo 34 de esta resolución definió las condiciones para la implementación del documento. Los siguientes 12 años Iraq estaba en un aislamiento económico casi completo. Finalmente, George Bush Jr. decidió terminar con su padre y cambiar el régimen de Hussein en 2003. La razón de la guerra fue la renuencia de Irak a cooperar con la ONU en el control del control de armas sobre la destrucción masiva.

Es decir, una violación de las resoluciones 687 y adoptada por unanimidad por el Consejo de Resolución de la ONU No. 1441, que según los Estados Unidos y sus aliados, declaró que se violaron las resoluciones anteriores, incluidas las resoluciones 687. El entonces comentarista de la edición internacional de International Herald Tribune Dajuzi Ignatius. : Desarme o morir.

Pero el desarme eventualmente conduciría a la segunda opción, dada la actitud hacia el régimen del iraquí ordinario después de los años del estado bajo sanciones y represiones. Estados Unidos dijo que les dio permiso para aplicar la fuerza. Sin embargo, no se encontraron armas de destrucción masiva en Irak. Las tropas estadounidenses fueron retiradas de Irak en septiembre de 2010.

Después de la de -Ocupación del país, Bagdad no pudo hacer frente a los desafíos geopolíticos de la región por sí solo. En 2014, tuvieron lugar el ex militar y los funcionarios de Saddam Hussein. Bajo los auspicios de Idil, confiscaron la parte occidental del país y se mudaron a Bagdad. La capital fue rescatada por el poder iraní, encabezado por el general Kasma Suleimani.

Por lo tanto, a partir de 2015, la principal consecuencia de la ocupación de siete años de Irak por las tropas estadounidenses fue la captura del país bajo el control de Irán, el principal enemigo de los Estados Unidos. Al final, el Washington formó una coalición de docenas de países, e Irak fue lanzado en 2017.

Particularmente anotada en esta lucha de los kurdos, quienes, después de la expulsión de Idil de Irak, proclamaron su propio país en su residencia compacta en su residencia compacta. Teniendo prioridad la integridad territorial de Iraq, Estados Unidos y la comunidad internacional no reconocieron al estado kurdo. Sin embargo, la situación de Iraq es difícil. No hay estabilidad política. Diálogo normal entre los principales grupos etno -religiosos - Sunites, chiítas y kurdos - también.

Aunque no hay combates activos en Irak, el retorno del ISIL (o el Islam radical en otra forma) parece bastante probable como la agravación de la situación en el Kurdistán no reconocido. Las manifestaciones anti -iraníes masivas se encuentran actualmente en el país.

A finales de agosto, los manifestantes incluso llegaron a la zona verde (Quratal del gobierno en Bagdad) después de completar una carrera política como líder de los chiítas iraquíes (proamericanos, no proiranianos) Muktada al-Sadr. Luego, docenas de personas fueron asesinadas en enfrentamientos con fuerzas gubernamentales. Aunque la situación se calma temporalmente, Iraq está al borde de otra desestabilización con consecuencias seriamente predecibles.

Porque el conflicto no está agotado y ninguno de los grupos políticos está listo para dar paso a la manera pacífica. A principios del siglo XIX/XX. El mundo ha ganado el poder del movimiento sionista, que profesaba la idea de devolver a los judíos a la patria histórica. Significaba subordinado al Imperio Otomano y los árabes habitados (del siglo VII) el territorio de Palestina, en el que existían los estados judíos en el I Millennium BC.

Con la transición del territorio de Palestina bajo el control británico sobre los resultados de la Primera Guerra Mundial, el movimiento sionista solo se intensificó. Esto causó conflictos con la población árabe local e incluso se convirtió en un levantamiento árabe de tres años en 1936, que fue suprimido por las tropas británicas.

Queriendo evitar tensiones innecesarias en la región satisfactoria de la región, las autoridades británicas intentaron ralentizar el proceso de asentamiento del territorio por parte de los judíos. Todos cambiaron la Segunda Guerra Mundial, cuando un número significativo de representantes del pueblo judío emigraron ilegalmente a Palestina. En 1945, los sionistas fueron apoyados por los Estados Unidos. Se hizo evidente que la región de dominación británica en la región se estaba acercando.

Sin embargo, su futuro tenía que decidir la ONU. Se prepararon dos variantes de Palestina: la confederación de árabes y judíos o la formación de dos estados independientes. En una reunión de la Asamblea General de las Naciones Unidas el 29 de noviembre de 1947, se adoptó la segunda opción: la formación de un estado judío, que iba a ocupar el 56. 47% del gobierno británico palestino, y el estado árabe, que ocuparía 43. 53 % de tierra.

Jerusalén tuvo que permanecer bajo el control internacional y abrir a ambos pueblos. El problema era que en 1947 en Palestina vivía el doble de árabes que los judíos. Tan pronto como Palestina dejó el último soldado británico se formó el día antes del estado, Israel declaró una guerra a la vez 6 estados árabes: Egipto, Transjordania, Siria, Líbano, Arabia Saudita y Yemen. Los primeros cuatro de la lista de estos países introdujeron tropas en Palestina.

Esta fue solo la primera de toda la serie de guerras árabes-israelíes que tuvieron lugar en el siglo XX. Terminó con la ocupación del estado judío parte de los territorios, que, según la resolución de la Asamblea General de la ONU, debería ser árabe. Де-факто резолюція від 29 листопада 1947 р. так ніколи й не була втілена у життя.

Практично після кожної нової агресії арабів проти єврейської держави, Ізраїль захоплював все новіші території. Так, після Шестиденної війни 1967 р.

Ізраїль окупував у кілька разів більшу територію, ніж його власна площа — Синайський півострів, Сектор Гази, Західний берег річки Йордан та Голанські висоти. Уряд єврейської держави заявив, що поверне ці землі, якщо арабські держави визнають його право на існування.

У відповідь араби почали масово вступати до лав утвореної у 1964 р. Організації визволення Палестини (ОВП). У 70-80-х рр.

вона набула значної популярності серед світової спільноти, навіть попри те, що для досягнення своїх цілей не гребувала здійснювати теракти проти євреїв як у Палестині, так і за її межами. Врешті у 1988 р.

лідер ОВП Ясір Арафат оголосив про створення незалежної Палестинської держави. Бувши мудрим політиком, уже через місяць після того він відмовився від терористичної діяльності та почав шукати можливості для мирних переговорів з Ізраїлем. 13 вересня 1993 р.

у Вашингтоні за посередництва президента США Білла Клінтона Іцхак Рабин від імені Ізраїлю та Ясір Арафат від імені Палестини підписали угоду про утворення Палестинської автономії.

Після цього Ізраїль вивів свої війська з територій Західного берегу річки Йордан та Сектора Гази. Палестина отримала самоуправління, але не визнання. Обидва народи неоднозначно сприйняли цю угоду. 4 листопада 1995 р.

єврейський націоналіст убив прем’єра Рабина, помстившись за визнання Палестинської автономії. У наступні десятиліття Ізраїль неодноразово окуповував територію автономії. Проте до анексії більше не вдавався.

Водночас спірні території активно освоюються єврейськими колоністами. Врешті за підтримки США Ізраїль добився визнання значною кількості країн анексії Східного Єрусалиму та перенесення туди посольств (тобто фактичне визнання міста столицею єврейської держави). У 2020 р.

були підписані Авраамові угоди, що покликані нормалізувати відносини між Ізраїлем та арабськими країнами. За останні два роки між Ізраїлем та Палестиною відбулося два яскравих конфлікти із взаємними обстрілами територій та жертвами з обох сторін.

Останній завершився на початку серпня 2022 року черговим перемир’ям. Та чи протримається воно хоча б до наступного року? Остаточне завершення конфлікту у близькій перспективі не передбачається, оскільки не видно предмету для компромісу.

Проте, найімовірніше, Ізраїль знайде спосіб домовитися з провідними арабськими державами та анексує усі цінні землі регіону. При утворенні Закавказьких республік СРСР не врахував реального розселення місцевих етносів.

Коли радянська влада суттєво ослабла у 1988 році у місцях компактного проживання вірмен на території Азербайджанської РСР розпочалися сутички між вірменами та азербайджанцями. Це був перший міжетнічний конфлікт на території СРСР, який розпочався ще до його розпаду.

22 лютого 1988 р. після заяви Ради народних депутатів у Карабасі (20 лютого) про намір приєднатися до Вірменії в Аскерані (Нагірний Карабах) відбулася перша велика сутичка між вірменами та азербайджанцями. Останні заявили про двох загиблих.

У відповідь через 5 днів відбувся вірменський погром в м. Сумгаїті (передмістя Баку), де офіційно загинуло 32 людини, проте вірмени заявляють про сотні жертв.

Це стало поворотним моментом конфлікту, який до розпаду СРСР залишався вуличним (тобто не було прямих військових зіткнень). Вірмени почали залишати Азербайджан, натомість азербайджанці тікали з Вірменії та Карабаху.

З розпадом СРСР протистояння переросло у повноцінну війну між обома державами, яка завершилася повною перемогою Вірменії — було окуповано близько 20% території Азербайджану. Близько мільйона людей стало біженцями (870 тис.

азербайджанців покинули регіон конфлікту та саму Вірменію, а близько 300 тис. вірмен покинули Азербайджан). Єреван не став анексовувати окуповані території.

Він не визнав незалежність Карабаху, але залишив окупованими крім самої невизнаної республіки ще й "буферні райони", що сполучають Вірменію з регіоном. До 2020 року жодна держава світу так і не визнала Карабах.

Проте конфлікт був замороженим і де-факто Нагірний Карабах контролювався Вірменією, хоча відповідно до норм міжнародного права усі ці райони є і були законними територіями Азербайджану. При цьому владу в самій Вірменії контролював "карабаський клан".

Саме в Степанакерті (столиці невизнаного Карабаху) народилися другий та третій президенти Вірменії Роберт Кочарян та Серж Саргсян, які встановили авторитарний режим правління у країні з 1998 по 2018 роки.

За два десятиліття замороження конфлікту багатий нафтою Азербайджан суттєво переозброївся. Баку цікавив доступ до передових військових технологій, який він отримав, співпрацюючи з Ізраїлем, Туреччиною і, що цікаво, продовжуючи зберігати дружні відносини з РФ.

Москва постачала озброєннями обидві сторони. Інша річ, що для Вірменії РФ була чи не єдиним постачальником. Вперше свої м'язи Баку продемонстрував у 2016 р. Тоді азербайджанська армія зайняла кілька прикордонних висот.

Сприятливі часи для повномасштабного наступу настали після падіння в результаті масових протестів "карабаського клану" у Вірменії. Новий прем’єр-міністр країни Нікол Пашинян сам не мав жодного стосунку до Карабаху. Також він виявився достатньо далеким до Путіна.

У той самий час Азербайджан суттєво зблизився з Туреччиною, яка стала новим регіональним лідером. Кращих умов годі було чекати, і наприкінці вересня 2020 року азербайджанська армія пішла в наступ.

В результаті 44-денної війни Баку повернув під свій контроль усі "буферні райони" та частину Карабаху. Решту території невизнаної республіки зайняли російські миротворці.

Після підписання угоди у листопаді 2020 року вірмени масово залишали території, що мали відійти Азербайджану.

Журналісти фіксували факти спалення власної нерухомості, також вивозилися навіть вікна та двері з кафе, ресторанів, за вірменський кордон переганяли череди корів та овець. Звільнені території заселяють азербайджанці.

Символом нового життя офіційний Баку прагне зробити місто Шуша (взяття якого азербайджанськими військами на початку листопада 2020 році визначило переможця війни).

За менше як рік часу Азербайджан встиг спорудити пряму дорогу з Баку до міста та звести у ньому новий аеропорт.

Проте відкритими залишаються питання збереження вірменської культурної спадщини, адже цей народ віддавна проживав на цих землях і залишив чимало архітектурних пам’яток.

Показовою може стати ситуація з реставрацією Собору Святого Христа Всеспасителя, який постраждав від бойових дій. Азербайджанська влада обіцяє його реставрувати, відповідно до радянських документів, де не містяться згадки про вірмен.

Також у місті швидкими темпами споруджуються мечеті. З 2020 року сторони періодично обстрілюють одна одну. Останніми днями відбувається чергове загострення.

Воно вирізняється тим, що обстріли відбуваються вже не на спірних територіях, а безпосередньо на Вірмено-азербайджанському кордоні. Фокус стежить за розвитком подій. Наразі конфлікт знову заморожено, проте вже на умовах Азербайджану.

Вірменія повністю втратила контроль за усіма окупованими на початку 90-х рр. територіями. Проте частину Карабаху разом з невизнаною столицею контролюють російські миротворці.

Таким чином, господар Кремля продемонстрував, що Москва не бажає однозначного вирішення будь-якого конфлікту у регіонах, де вона зберігає свій вплив.

Проте є версія, що на зупинку Азербайджанського наступу не так вплинула Москва, як перемога на виборах президента США Джо Байдена, який називає себе "другом усіх вірмен". Що буде, якщо конфігурація сил за океаном знову зміниться — питання риторичне.

Після Першої світової війни Сербія як одна з країн-переможниць об’єднала народи Балкан у Королівство сербів, хорватів і словенців, яке у 1929 р. змінило назву на нейтральнішу — Югославія.

Де-факто домінуючу позицію в ньому займали серби, хоча декларувалась ідея об’єднання південних слов’ян в одну державу (звідси й назва). Але населення Югославії було вже надто строкатим.

Самі серби — православні християни, словенці та хорвати — католики, а босняки (південнослов’янський народ, який живе переважно в Боснії і Герцеговині та у прикордонні між Сербією й Чорногорією) — мусульмани.

Така збірна солянка проживала відносно мирно в умовах диктатури (упродовж 1945-1980 рр. країною залізною рукою управляв Йосип Броз Тіто).

Проте з ослабленням соціалістичного блоку й падінням авторитарних режимів у Східній Європі, ослабла влада й у Югославії (сама країна упродовж Холодної війни лавірувала між обома ворогуючими блоками). Це призвело до ефекту чайника, що вибухнув.

Накопичені десятиліттями суперечності між строкатим населенням держави вилилося у криваві етнічні чистки у різних регіонах країни, яка розпадалася.

Коли у 1991 році югославські республіки почали проголошувати суверенітет, виявилося що на території деяких з них компактно проживають серби, які стали сепаратистами у сепаратистських республіках. Така ж доля спіткала і сербів, що проживали у Боснії та Герцоговині.

Після того як новоутворену державу визнав увесь світ, серби почали фактично громадянську війну проти мусульман та католиків, що населяли країну.

Війна тривала три роки й супроводжувалася жорстокими етнічними чистками апогеєм яких стала різанина у Сребрениці, що сталася в липні 1995 р. Тоді сербські збройні формування вбили близько 8 тис. боснійців-мусульман чоловічої статі.

Врешті восени 1995 року США запросили сторони на переговори, які протривали близько місяця на закритій військовій базі у Дейтоні. Тоді серед журналістів ходив жарт, що політиків не випускали з бази, поки вони не домовляться.

У такий спосіб побачили світ Дейтонські угоди, за якими державна влада була порівну розділена між трьома етнорелігійними групами — православними сербами, босняками-мусульманами та католиками, якими переважно є хорвати.

При цьому, босняки та хорвати були об’єднані в одну адміністративну одиницю, що займає 51% території держави, відповідно сербська автономія охопила 49% площі країни. Тобто хоча членів президії є три, автономних адміністративних утворень — лише два.

Обоє з них наділені своєю вертикаллю влади. Католико-мусульманська територія делегувала двох представників до вищого виконавчого органу — президії (що заміняє президента), а Сербська Країна — одного. Тобто в державі замість президента утворився триєдиний глава.

А розсудити їх мав спецпредставник ООН, який практично зосередив у своїх руках політичну владу. Цікаво, що конституція Боснії та Герцоговини виявилася додатком до Дейтонських угод.

Наступна чверть століття існування цієї держави показала неефективність такої системи державної влади. Адже президія демонструвала вкрай низьку функціональність. Фактично кожна автономія керувалася окремо.

Це лише віддаляло країну від католико-мусульманського конгломерату. У 2021 році Росія заблокувала призначення чергового представника ООН, що з новою силою запалило конфлікт. Боснійські серби всю осінь демонстрували м'язи, проводячи військові навчання.

Допомогти "братам" готовий і Белград. Зараз лідер боснійських сербів Мілорад Додік повертається до риторики погроз напередодні парламентських виборів у країні, що мають відбутися 2 жовтня. З великою ймовірність тоді можна очікувати чергової хвилі загострення ситуації.

Багато в чому подальша доля регіону залежить від результатів війни в Україні. Сербський реваншизм доволі значний, що сприяє потенційному розгортанню конфлікту, проте у випадку поразки РФ Сербія сама не наважиться на ескалацію.

Активні бойові дії тривають в Центральноафриканській республіці з 2013 року. Тоді повстанці звинуватили чинного президента Франсуа Бозізе у недотриманні мирних угод, які були підписані у 2007 році. За ними влада гарантувала амністію учасникам повстанської групи Seleka.

У такий спосіб припинилося попереднє загострення, яке тривало з 2001 року. У 2013 р. повстанці рушили на столицю Бангі та почали терор проти немусульманського населення (більшість групи Seleka — мусульмани).

У відповідь християни республіки почали формувати загони самооборони, які теж запам'яталися етнічними чистками проти представників інших етнорелігійних груп.

Реагуючи на ці криваві події, ООН ввела ембарго на постачання зброї до країни, а Франція ввела війська для захисту законного уряду.

Проте більшість території країни залишилися під контролем християнських та мусульманських повстанських угрупувань, які продовжили воювати між собою. Місія французьких військових завершилася через три роки.

Одразу після виводу французького контингенту повстанці Seleka намагалися зашкодити вступити на посаду новообраному президенту Фостен-Аршану Туадера. Тоді керівник країни звернувся за допомогою до Російської Федерації.

Москва залюбки прийняла запит в обмін на контроль за корисними копалинами країни — переважно золотом та діамантами. Навчальна російська військова місія була затверджена ООН у 2017 р. Офіційно російські військові інструктори готують персонал урядової армії ЦАР.

Проте за неофіційною інформацією у країні також діють спецпідрозділи так званої приватної військової компанії (ПВК) "Вагнер", які охороняють місця видобутку корисних копалин, зокрема, діамантові шахти.

У 2018 році бійці компанії Вагнера "засвітили" свою базу, якою виявилася колишня резиденція імператора Центральноафриканської імперії, диктатора-людожера Бокасси, що правив країною 50 років тому.

Влітку того ж року неподалік цього місця за загадкових обставин було вбито членів російської знімальної групи, які за день до своєї смерті заїжджали на цю базу з метою зняти сюжет до документального фільму про ПВК "Вагнер", проте їм не дозволили проводити зйомки через начебто відсутню акредитацію.

Журналіст Орхан Джемаль, оператор Кирило Радченко та режисер Олександр Расторгуєв займалися зйомкою фільму про вагнерівців у ЦАР на замовлення "Центру управління розслідуваннями" російського опозиціонера та колишнього олігарха Михайла Ходорковського.

30 липня 2018 року їх тіла знайшли на дорозі неподалік міста Сібю, що знаходиться на 200 км на північ від столиці країни м. Бангі.

Спершу вважалося, що їх вбили з метою пограбування, проте через кілька місяців близькі до Михайла Ходорковського приватні розслідувачі заявили, що до вбивства причетні саме члени ПВК "Вагнер".

У січні 2022 року посол РФ у ЦАР заявив, що знімальну групу вбили представники місцевого угрупування повстанців. Питання щодо цього загадкового вбивства залишається відкритим.

Зважаючи на високий рівень недовіри між різними суб'єктами розслідуваннями, навряд чи колись буде представлена версія подій, що задовольнить усіх зацікавлених. У 2019 р. за допомогою найманців уряд ЦАР, завдавши ударів по силах повстанців, всадив їх за стіл переговорів.

Було підписано Хартумське перемир’я із 14 повстанськими групами. Напередодні чергових виборів у 2021 р. Франсуа Бозізе був відсторонений від виборів через накладені на нього санкції ООН у зв’язку зі звинувачення у порушенні прав людини.

Тоді він разом з 6-ма повстанськими групами оголосив про намір зірвати вибори (цікаво, що це ті ж мусульманські бойові загони, що воювали з Бозізе у 2013 році!).

Проти них виступили урядова армія і, за неофіційними джерелами, та сама група Вагнера, яка наростила сили шляхом переведення підрозділів з Лівії та інших африканських держав.

Навесні вагнерівці завдали поразки повстанським силам та впритул наблизилися до їх опорних пунктів. При цьому міжнародні організації звинувачують ПВК "Вагнер" у численних випадках незаконних викрадень людей, катуванні та інших формах порушення основних прав людини.

Після початку російського вторгнення в Україну ЄС та Франція припинили надавати фінансову допомогу уряду ЦАР, поки він не доведе, що ці кошти не спрямовуються на оплату послуг найманців.

Проте схоже, що російські найманці вже самі себе забезпечують — останні пів року з ЦАР надходить інформація про розграбування золотодобувних шахт бойовиками ПВК про це раніше заявляв і Державний секретар США.

Хоча вперше за двадцять років уряду вдалося суттєво надламати сили повстанців, швидкої розв’язки у війні не видно. Ще більш туманним видається майбутнє присутності російських найманців у ЦАР тоді, коли Москва потребує їхніх послуг в Україні.

У світі зараз достатньо багато активних гарячих конфліктів. В них усіх різна історія та свої особливості й колорит. Проте є й спільні риси.

У кожному з описаних конфліктів окрім безпосередніх учасників присутні ще й "сторонні гравці" — регіональні держави або світові гегемони, які не беруть безпосередньої участі, проте суттєво впливають на їх перебіг.